Сивочолі герої раділи найбільше не подарункам та квітам, а можливості поспілкуватись і поділитись своїми спогадами. Їм справді є що сказати... Почуті історії цікаві, хвилюючі, сюжетні, варті фільму. Від деяких з них очі слухачів та самих ветеранів волого блищать, як свідчення того, що біль з часом не стихає, люди просто вчаться з ним жити, ховають його глибше, в недосяжні куточки власної душі.
Але багато розповідей були й веселими, приємними, вони викликали у відвідувачів щирі посмішки, теплі почуття та гордість за людей, які, не дивлячись на труднощі та складну долю, зберегли в собі здатність по-справжньому радіти життю. Їх приклад надихає.
"Під лежачий камінь вода не тече. Працюйте, підходьте до роботи з розумом та серцем. І тоді все у вас буде добре...", - таку пораду дав молоді ветеран Другої світової Володимир Матвійович Ільїн. Він показав свої незчисленні нагороди, подяки та відзнаки, якими він і досі пишається, а ще світлинами, на яких - близькі та рідні люди.
Анатолій Митрофанович Єсаулов розповів, що перед візитом гостей він саме порався з дочкою на городі, бо не звик сидіти на місці, завжди був активістом, тому, мабуть, і дожив до 94 років.
Тамара Іванівна Задорожна в свої роки не забуває про прикраси і дуже переймається зовнішнім виглядом. Декілька слушних порад по догляду за собою отримали від неї й учасниці організації "Ми молоді". Дивлячись на її усмішку, що не сходить з лиця і заражає всіх навколо, в її світлі добрі очі, здається, що вони ніколи не бачили жахіть війни...
Життя вчило цих видатних людей бути сильними, наполегливими, любити свою
країну... І сьогодні, озираючись назад, їм немає про що жалкувати.
Спілкування зі всіма ветеранами залишило незабутні враження. Їх так мало залишилось живих. І це було б злочином - не отримати від них цей безцінний досвід, а найголовніше - не сказати безкінечне "дякую".
Немає коментарів:
Дописати коментар